Легенди про квіти

Конвалія

Діана – богиня мисливства – у своїх лісових мандрівках любила підійматися високо в гори. Одного разу її підстерегли злі боги лісів і полів. Вони вирішили полонити її. Та красуня врятувалася втечею. Бігла так швидко, що аж піт стікав з її лиця рясними краплинами. І де ці краплини падали, там проростали чарівні конвалії.
Красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та назавжди з ним залишилась, Весна зробити цього не змогла. А коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими слізьми, аж кров йому виступила із серця і забарвила зелені сльози у червоний колір. Тим і пояснюється, що зелені плоди конвалії після достигання червоніють.

Соняшник

Спочатку земні рослини не мали квіток. Високі дерева, веле­тенські трави покривали гори, степи, долини. Та куди не глянь — жодної квітки!  Звернулися дерева, чагарі, трави до Сонця: – Полум’яний батьку! Ти запалюєш у грозовій хмарі багато­барвну райдугу, прикрашаючи небо. Подаруй і нам дещицю тих барв.

  Замислився господар денного Неба. Довго мовчав. Не міг приду­мати, чим зарадити рослинам на далекій землі.  Озвався син Сонця, золотоволосий принц: — Я піду на землю та й оздоблю зелень барвами райдуги. – Це небезпечно,— тривожно відповів батько.— Покидати со­нячну оселю не можна безкарно. Розпорошившись на далекій планеті, ти можеш не повернутися до рідного дому… — Я все одно піду,— затягся на своєму золотоголовий принц.—  Ти даруєш радість всесвітові, а я хочу подарувати її деревам  і травам. Зітхнув батько, проте, що мав робити,— згодився.

Прилетів син Сонця до землі, веселковим колесом почав об­ходити світ. І затріпотіла природа від блаженства. Велетенськими запашними квітами вкрилися магнолії, ніжно усміхнулася рожевими пелюстками на узліссі шипшина, срібно-дзвінко заспівали серед трав блакитноокі дзвоники, небесними вічками глянули на світ незабудки-братики, сором’язливо захита­лися на вітрах білі гвоздики… Безліч квітів покрили безмежні простори, ніби різнобарвна ріка розлилася по землі, одухотворяючи природу, відкриваючи людям світ краси й творчості.  Зупинився сонячний принц та й поглянув довкруж. А побачив­ши плоди своєї праці, щасливо засміявся. Махнувши полум’яними крилами, хотів було вернутися додому. Та де там! Витративши силу на творення квітів, він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до осяйної оселі батька.

Заридав самотній Ярило у небі, ховаючись за темний обрій. А знесилений принц упав на землю, заливаючись гіркими слізьми.  На світанку він встав, напружив усі сили, щоб полетіти, коли з’явиться Сонце, але зміг лише підняти назустріч батькові своє пломенисте обличчя. З тої пори цар-квітка, золотоголовий  соняшник, невідступне дивиться на схід: батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної осяйної оселі.

Волошка 

Жив у одному селі леґінь Василь. До всякої роботи був удатний, та й собою хлопець хоч куди.

Якось працював у полі, забарився, та й вирішив переночувати під гаєм біля озера. Ліг у пахучу траву і швидко заснув. І приснився йому дивний сон. Ніби біля нього сидить дівчина і гладить його волосся. Вся вона в голубому, очі в неї сині і довга коса.
Василь не міг надивитись на польову красуню. А потім простягнув руку, хоч доторкнутися до неї, але прокинувся. Видіння щезло.
Наступного вечора Василь знову не пішов додому, а залишився ночувати в полі. І як висипали зірки на небі, раптом на тому лузі знову з'явилась дівчина--красуня. Присіла біля житнього поля і тихо заспівала. Поле підспівувало їй. Захоплена піснею, вона й незчулася як тихенько підкрався до неї Василь. Міцно схопив, пригорнув до себе. Задивився Василь у сині очі, і йому здалося, ніби вся краса землі відбилася в них - глибоких, чарівних. А дівчина перелякано тремтіла.
- Хто ти?
Злякані уста ледь-ледь осяяла усмішка.
- Хто ти? - перепитав хлопець.
Вона схилила голову, одказала несміливо:
- Волошка.
"Волошка, Волошка..." - прошепотіло з вітром жито.
"Волошка, Волошка..." - полетіло ген--ген вдалину. І затихло.
З того часу майже не приходив Василь додому. Цілими ночами разом з Волошкою блукав по полях. Кохання, велике й щире переповнювало їхні серця.
Але батько Волошки, дізнавшись про любов дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба лічило, щоб його красуня- дочка кохалась з бідним парубком?
І прокляв він Волошку.
Зашуміло поле, застогнала земля.
Пішов гомін, гомін повсюди: "Прокляв, прокля-ав!.."
І зацвіла тоді Волошка синьою квіткою посеред поля.
- Волошко, Волошко, де ти?! - гукав Василь.
- Це я - квітка...
І синя квітка, ніби всміхаючись, зроняла кришталеву слізку-росинку.
- Це ти?
- Так, так, це я, Васильку...
Не повернувся Василь до людей. Тільки згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками...

Піони

Давньогрецька легенда пов'язує цю квітку з ім'ям лікаря Пеона, який зцілив бога підземного царства Плутона від ран, нанесених йому Гераклом. Здібності Пеона виліковувати людей від хвороб перевершував дар його вчителя - бога лікування Ескулапа, через що той став заздрити учневі настільки жорстоко, що вирішив його отруїти. Намагаючись ухилитися від помсти вчителя, Пеон возвал до допомоги богів і боги зглянувшись над бідолахою, перетворили його в квітку. Так Пеон ухилився від помсти Ескулапа, може бути, тому ботаніки не без наміру назвали квітка: "півонія ухиляються". Згідно з іншим переказом, рослина отримала свою назву від фракійської місцевості пеона, де воно росло у великій кількості.

Ось одна казка про відданого півонії садівника, який вивів абсолютно неймовірний сорт. Природно, і тут знайшлася людина, яка захотів все це зіпсувати, і що особливо невдало - він виявився принцом. Так що садівник зі сльозами спостерігав, як підлий негідник топче і ламає квіти, але потім все ж не витримав і відлупцював принца палицею. Тут до речі підвернулася Піоновий фея, яка чарівництвом відновила все поламане і додала ще багато того, чого не було. Природно, принц розпорядився стратити садівника, а сад знищити, але тут все півонії перетворилися на дівчат, змахнули рукавами - їх було так багато, що неврівноваженого піононенавістніка віднесло вітром, від чого він і розбився на смерть. Захоплена публіка звільнила садівника, і він ще довго жив і продовжував своє Піонова справу.

Фіалка

Фіалки: символ звільнення і творчості?

Особливо дивну роль ця квітка зіграв в життя імператриці Жозефіни. Квіти фіалки були для неї цінні, як спогад про повернутої їй свободу. Коли, ув’язнена в тюрму і чекала кари Жозефіна, вже було зовсім зневірилася, їй, одного разу, малютка-дочка тюремника принесла букет фіалок. У майбутньої імператриці народилася надія на порятунок і передчуття його не зрадило. З тих пір вона не розлучалася з цими квітами. Навіть на званих балах, де туалети дам були прикрашені дорогоцінними каменями, Жозефіну прикрашала лише гірлянда з фіалок, надіта на голову.

Інша легенда про фіалку говорить: переслідувана пекучими променями бога сонця, одна з прекрасних дочок Атласа, звернулася до Зевса з благанням дати їй притулок і врятувати її. Тоді Зевс обернув її в дивну фіалку і сховав у тіні своїх кущ, де відтепер вона цвіла кожну весну і наповнювала своїми пахощами небесні лісу. Так, можливо, вона і залишилася б тут і ні коли не була відома б нам, якби не один випадок. Дочка Зевса, гуляючи по лісі і збираючи фіалки, була викрадена Плутоном. Побачивши його, вона з переляку впустила прекрасні квіти на землю… Виходячи з цієї оповіді, саме ці фіалки і були прародителька наших фіалок.

Мальва

Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. То кримчаки налітали, то поляки, то турки. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні.

Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її.

Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів.

Біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.

 Первоцвіт

Легенда про весняну квiтку з жовтими келихами – первоцвiт весняний, знайому як примула. Назву рослина дiстала за схожiсть до в’язки церковних ключiв. Одного разу апостолу Петру були ввiренi ключi вiд царства небесного. На той час вiн знаходився бiля входу в рай i раптом йому сповiщають, що нечистивi пiдробними ключами намагалися потрапити в рай без його дозволу. Вражений такою сумною вiсткою апостол з переляку випустив з рук в’язку своїх золотих ключiв. Долаючи вiдстанi вiд зiрки до зiрки вона зрештою впала на Землю. Щоб перехопити ключi апостол у навздогiн послав ангела. Але поки ангел її вiдшукав, в’язка вже впала на землю i глибоко загрузла. I так з неї виросла жовта, схожа на ключi апостола квiтка. I кожен рiк пiсля цього на мiсцi падiння ключiв виростають квiти, котрi вiдчиняють дверi до теплої погоди i теплого лiта.